Недавно я познакомилась с одной женщиной, рассказ которой тронул меня за душу. Сама я работала медицинским работником.
Профессия мне моя нравилась, но я не могу сказать, что я любила свою работу. Как множество людей, я относилась к работе, как к тяжкой повинности — ой! скорей бы выходной (или отпуск, или пенсия…). Такое было у меня мировоззрение и отношение к жизни, к работе. С таким отношением я, конечно же, не дала столько своего душевного тепла и заботы людям, сколько могла бы, если бы к работе относилась с любовью.
И вот, постараюсь пересказать то, о чём я услышала от моей новой знакомой.
От інші люди гордяться тим, що вони — або медики, або вчителя. А от я горжуся тим, що я працювала дояркою. Як я йшла до роботи! То я ж просто з такою радістю йшла, що не можу й передати. Мене ж там аж пятдесят голів очікувало! Я зайду у корівник, привітаюся до корівок: «Здрастуйте, мої дорогі дівчатка». А вони мичать мені в відповідь. Починаю біля них поратися, поприбираю, накормлю. Потім треба тричі в день подоїти. Тих, що я доїла було одинадцять. Вони, корови, як люди. Є дуже умні, є — не дуже умні. Є корови дуже красиві — очі, вії, а є корови не дуже красиві. А як вони плачуть! Ой! не можу вам передати — сльози в них з глаз біжать, їм же больно!
Не скажу, що працювати було легко. Але ж, сил вистачало. А зараз роки не ті, сил не вистачає. Вдома коровка, є аппарат доїльний. А от учора не було світла, то довелося коровку доїти вручну. Я ії дою, а сил у руках немає, мліють руки. Та плачемо з коровкою удвох.
Не могу передать того душевного тепла, с каким она рассказывала мне это. А мне, честно сказать, стало стыдно за себя, за своё отношение к моей работе.